Список статей Следующая статья Оружие и Охота 2006, №9.
	Вогнепальна зброя козацького часу. Віталій ШЛАЙФЕР Вадим ДОБРЯНСЬКИЙ.

На прикладі експонатів Запорізького Музею історії зброї.

Важливими історичними джерелами, що дозволяють дослідити процес виникнення ручної вогнепальної зброї в Україні, являються іконографічні матеріали і пам'ятки писемності. Крім названого, цінним джерелом є також усна народна творчість. Саме в думах та історичних піснях часто згадуються різноманітні назви вогнепальної зброї – "самопал", "пищаль семип'ядна" та інш.

Ручна вогнепальна зброя була серед запорожців найбільш поширеною і використовувалася ними протягом всього періоду існування козацтва в Україні. Розвивалася вона в Україні за тією ж схемою, що і в європейських країнах – від примітивної гаківниці до удосконаленого мушкета з кремнево-батарейним замком.

Найдавнішим зразком нового виду зброї був "кий залізний", який виник ще у XIV ст. Він являв собою металеву (мідну чи залізну) трубку, що укріплювалася в ложі. Заряджали її через дуло: насипали туди порох, пижували його, а потім клали заряд – шмат каменю чи заліза. Далі стрілець наводив зброю на ціль, а потім вже підносив до запального отвору розпечений на жаровні прут. За словами академіка М.Грушевського києм залізним була частково озброєна українська дрібномаєткова шляхта на кшталт Чайковських, Дідушицьких, Добрянських та інш...

Важливими історичними джерелами, що дозволяють дослідити процес виникнення ручної вогнепальної зброї в Україні, являються іконографічні матеріали і пам'ятки писемності. Крім названого, цінним джерелом є також усна народна творчість. Саме в думах та історичних піснях часто згадуються різноманітні назви вогнепальної зброї – "самопал", "пищаль семип'ядна" та інш.

Ручна вогнепальна зброя була серед запорожців найбільш поширеною і використовувалася ними протягом всього періоду існування козацтва в Україні. Розвивалася вона в Україні за тією ж схемою, що і в європейських країнах – від примітивної гаківниці до удосконаленого мушкета з кремнево-батарейним замком.

Найдавнішим зразком нового виду зброї був "кий залізний", який виник ще у XIV ст. Він являв собою металеву (мідну чи залізну) трубку, що укріплювалася в ложі. Заряджали її через дуло: насипали туди порох, пижували його, а потім клали заряд – шмат каменю чи заліза. Далі стрілець наводив зброю на ціль, а потім вже підносив до запального отвору розпечений на жаровні прут. За словами академіка М.Грушевського києм залізним була частково озброєна українська дрібномаєткова шляхта на кшталт Чайковських, Дідушицьких, Добрянських та інш.

Дещо модернізованим варіантом кия залізного була гаківниця. Для поглинення віддачі на її люфі розташовувався гак, який під час пострілу чіплявся за упор. Крім того, на гаківницях порох запалювали за допомогою тліючого гноту. Його спеціально піддавали обробці селітрою чи винним спиртом, або ж виварювали у золі. Завдяки цьому гніт міг повільно і довго тліти. Перші зразки ручної вогнепальної зброї в різних країнах мали свої специфічні назви. Так, в Московській державі їх називали спочатку "ручной пищалью", пізніше "ручницей", в Іспанії – "педерналью" в Італії "склопеттою", "бомбарделлою", а у Франції – "петриналью" чи "кулевриною".

З часом, у XV ст., на гаківницях з'являються затравочні полки для пороху, а також зручні арбалетні приклади з дерева. А оскільки один з видів арбалетів називався "аркебузою", то і схожа на нього формою прикладу вогнепальна зброя, також отримала цю назву. Є й інші пояснення назви "аркебуза". Частина дослідників вважає, що "аркебуза" це перекручений варіант німецького слова "хакенбюхзе", що означає – "рушниця з гаком". З наведеного можна зробити висновок, що аркебуза – це ґнотова дульнозарядна зброя, яка з'являється у XV ст., і належить до ранніх зразків ручної вогнепальної зброї. Стрільба з аркебузи велася спочатку кам'яними, потім свинцевими кулями. В другій половині XV ст. у Німеччині щодо аркебузи вживають новий термін – "доппельхакен" – "подвійний гак". Але на думку більшості зброєзнавців "доппельхакенами" називали важкі фортечні аркебузи за їхній подвійний калібр.

Швидкими кроками новий вид ручної вогнепальної зброї розвивався й в інших країнах. Наприклад, в Англії аркебузи асоціювалися, навіть, з чаклунством. Справа в тім, що англійською аркебуза вимовляється як "хегбат", де частка "бат" означає "приклад", а "хег", відповідно, – "чаклунка", "відьма", "карга".

В першій половині XVI ст. аркебузи – "аркебюз а крок" з'являються і у Франції, хоча спочатку французькі шевальє намагалися зашкодити поширенню аркебуз, вважаючи їх зброєю плебсу. Відомо, що знаменитий "рицар без страху і докору" П'єр дю Терайль (Баяр) під час Італійських війн (1494-1559) наказував вішати усіх потрапляючих до нього в полон аркебузирів. Проте, доля вирішила посміятися над цим "уособленням рицарської доблесті і честі" – в 1524 р. дю Терайль загинув від кулі, пущеної з аркебузи, яка роздробила йому... поперек.

Не дивлячись на те, що загони аркебузирів, озброєних аркебузами стали реальністю, у Франції до 1604 р. продовжували користуватися рицарськими обладунками і турнірними списами. Тим часом, біля 1440 р. в Західній Європі було винайдено ґнотовий замок. Майже одразу (з 1475 р.) в Німеччині аркебузи з ґнотовими замками увійшли в промислове виробництво. Такі аркебузи на початку XVI ст. дуже швидко поширилися в Польщі і на Запорожжі. Тут вони протрималися до середини XVII ст. Це пояснювалося з одного боку дешевизною аркебуз, а з іншого – зручністю, простотою і надійністю ґнотового замка. В цьому замку застосовувався так званий серпентин (в Московії його називали жагрою), у якому кріпився повільно тліючий гніт.

Серпентин являв собою ричажок у вигляді латинської літери S, і нагадував змію, що французькою вимовляється як "серпан". Під час нажиму на один кінець ричажка, інший його кінець із тліючим ґнотом торкався затравки і запалював її. Наприкінці XV ст. ґнотовий замок був модернізований. Тепер серпентин з ґнотом наближався до затравки за допомогою зжатої пластинчатої пружини із виступом – шептала. В 1510 р. аркебузи зазнали нових істотних змін – англійці спорядили їх захисним екраном, котрий захищав очі аркебузира від спалаху полум'я на пороховій полці під час пострілу Тогочасні аркебузи стріляли 30-грамовими свинцевими кулями, а довжина їхнього стволу в середньому сягала 1,30 м. Калібр аркебуз XVI ст. коливався від 15 до 17 мм. Вбивча сила складала 50-70 кроків. На цій дистанції аркебузи легко пробивали панцирний обладунок і бургіньоти жандармів Бургундії та Французького королівства.

В середині та у другій половині XVII ст. назва аркебуза закріпилася за німецькими мисливськими рушницями з колісцевими замками.

В Музеї історії зброї зберігається східна (можливо, індійська) гнотова рушниця (калібр – 22 мм). Швидше за все вона була фортечною і обслуговувалася двома стрільцями. На це вказує велика довжина люфи рушниці – 1м 68 см. Приклад в неї також довгий. А от гнотовий замок в цілому типовий для східної зброї. Його жагра нахиляється до затворної полиці в сторону дула, що є характерною ознакою перських та індійських рушниць. Важко сказати, чи були фортечні рушниці на озброєнні в козаків. Писемні джерела таких фактів не зберегли. Проте достеменно відомо, що в сусідів українського козацтва – турків, росіян, подібні рушниці часто використовувалися. В Московській державі вони називалися "затинными пищалями". Також представлена в Музеї звичайна російська гнотова рушниця 2 пол.XVI ст. з характерним граненим прикладом (з берези) російського типу.

Щодо звичайних гнотових рушниць, то вони на Січі вживалися часто і досить довго. Так, наприклад, в Старому Дніпрі, поблизу о. Байди (місця розташування колишньої Хортицької Січі) було знайдено фрагмент рушниці XVI ст.. з гнотовим замком. На думку дослідників національного заповідника "Хортиця" ця рушниця може бути реально пов'язана з козаками черкасько-канівського старости (1550-1559 рр.) кн. Дмитра Вишневецького. Гнотовий замок цієї рушниці ймовірно місцевого, або ж російського виробництва. З історичних джерел відомо, що в середині XVI ст. о. Хортиця був у сфері інтересів не лише Литви і запорозького козацтва, але й уряду Московії також. Так, в районі Хортиці у 1559 р. спільно із запорозькими козаками проти татар діяв 8 тисячний загін російського воєводи Данила Адашева. Не виключено, що знайдена у Старому Дніпрі гнотова рушниця XVI ст. має якесь відношення до вказаних подій.

В цілому рушниці із гнотовими замками використовувались до кінця XVII ст. Можна висловити припущення, що гнотові замки в кустарних умовах виготовлялися самими ж козаками. Відомо, що в 1552 р. в Черкасах пушкар козацького ватажка кн. Вишневського, Ворона, майстрував рушниці і робив порох.

В другій половині XVI ст. аркебузи поступово витісняються новим видом ручної вогнепальної зброї – мушкетами. Мушкет – це важка (до 10 кг) ґнотова рушниця калібру 18-23 мм, оснащена форкетою, котру під час стріляння упирали в землю. Стріляли мушкети 50-60-грамовими кулями на відстані 200-300 м. Проте, найголовніша відмінність мушкету полягала в якості металу люфи, і у способі її виготовлення. Люфи аркебуз робилися з кованого заліза, лист якого зварювався в трубу, або відливалися з бронзи. Зброяр Москетта з іспанського міста Велетта першим почав виготовляти рушничні люфи, намотуючи сталевий лист на залізний стрижень. При цьому заготовка часто проковувалася. Виконана таким чином люфа не мала зварного шву і витримувала вдвічі більший заряд пороху. Офіційною датою народження мушкету вважається 1567 р. Хоча існують й інші дати. Так, з 1520 р. на озброєнні в іспанців знаходилася фортечна аркебуза, яка подібно майбутнім мушкетам, також стріляла кулями вагою 60 г. Свою ефективність ця аркебуза довела під час облоги французами Павії у 1525 р. Вона пробивала обладунки жандармів короля Франсуа І (1515-1547) неначе звичайний папір. Отож, можемо вже вважати цю рушницю мушкетом. Походження назви мушкету на сьогодні мало досліджене.

Одні зброєзнавці вважають, що назва рушниці походить від імені зброяра Москетти, інші – від французького "мушкет", "емуше", що означає "пустельга" (Прим. Пустельга – малий сокіл буруватого кольору з довгим хвостом. Голос – дзвінке "клі-клі-клі"). Іспанські дослідники зійшлися на тому, що назву мушкетові дало іспанське слово "моска" – іскри.

Єдиним безсумнівним фактом лишається те, що мушкети вперше з'явилися в Габсбурзькій Іспанії у XVI ст.

В XVII-XVIII ст. у Європі поширюються так звані мушкетони – укорочені мушкети, які знаходилися на озброєнні в кавалерії і на флоті. Вони призначалися переважно для стрільби шротом у ближньому бою і майже усі мали розширене дуло. В Музеї історії зброї представлений флотський мушкетон 1700р. виготовлення (калібр 45 мм) з кремнево-батарейним замком типу "дог-лок" – із "собачкою" – запобіжником. Ця "собачка" була винаходом англійців. На думку російської дослідниці Л.Маковської, в Італії, Англії, Франції і Голландії замість терміну мушкетон вживали інший – тромбон.

Мушкети були найпоширенішим видом ручної вогнепальної зброї у запорозьких козаків. Козак з мушкетом часто зображувався на полкових і сотенних корогвах Гетьманщини, гетьманських печатках (3. Б. Хмельницького, І. Мазепи – Колединського та ін.). Документально козацькі рушниці під назвою "мушкет" згадані лише в 1637 р., хоч самі мушкети у запорожців з'явилися, мабуть, ще в XVI ст. Про переважання в козаків ручної вогнепальної зброї залишили свої повідомлення їхні сучасники. Так, в 1628 р. польський мемуарист Шимон Старовольський писав про озброєння козаків: "Зброя їх – рушниця і шабля, інші мають короткий спис і стріли, але рідше". Подібно характеризують козацьку зброю папський нунцій Гамберіні та французький інженер Г. Левассер де Боплан. Про козаків 1584 р. Гамберіні записав : "Зброя їх – шаблі і рушниці, з яких стріляють вони без похибки". Левассер де Боплан свідчив, що в похід на море козак бере дві рушниці та шаблю. Враховуючи те, що кін. XVI ст. – кін. XVII ст. були періодом, коли мушкети знаходилися на озброєнні практично усіх країн Європи, можемо припустити, що Старовольський, Гамберіні і Боплан під рушницями розуміли саме мушкети. Деякі дослідники вважають поняття "самопал", яке козаки часто застосовували до своїх рушниць, синонімічним поняттю "ґнотовий мушкет". За даними поляків у 1651 р. під Берестечком в козаків була "шабля рідко, самопал у кожного". У Хотинській битві 1621 р. "рушничних козаків" польські історики нараховували взагалі 30 тис. Те, що "самопал" і "мушкет" тотожні поняття підтверджують знахідки археологів на місці Берестецької битви, а також рельєфне зображення епізоду цієї битви на надгробку короля Польщі Яна Кажім'єжа (1648-1668). Крім того, збереглися малюнки Боплана до його "Мапи України", на одному з яких в руках козака можна побачити довгий ґнотовий мушкет, що через солідну вагу спертий прикладом у землю. Тож сплутати цю рушницю з аркебузою, яка була коротшою і на багато легшою, на наш погляд, просто неможливо. В 1648р. озброєних мушкетами козаків брацлавський воєвода Адам Кіщель у листі до коронного канцлєжа назвав "грізним огнистим військом".

Ще у XVI ст. в Західній Європі з'явилися мушкети з колісцевими замками. Сам колісцевий замок вперше виготовив нюрнберзький майстер Даннер у 1504 р. Між 1515 і 1520 рр. нюрнберзькі зброярі почали поставляти колісцеві замки на внутрішній німецький ринок. Проте, творцем самої ідеї виготовлення колісцевого замка слід вважати апологета Італійського Ренесансу Леонардо да Вінчі. Великий італієць розробив її у 1482 р. Правда, задовго до нього важливий елемент колісцевого замка – піріт (сірний колчедан) встиг використати при виготовленні "мюнхсбюхзе" (монашої аркебузи) невідомий східний майстер (поч. XV ст). У колісцевих замках іскра висікалася з піріту при допомозі рифленого сталевого коліщатка. Щоб вистрілити, зводили курок із закріпленим у ньому пірітом над кришкою порохової полки. Після спуску курка, рифлене коліщатко, заведене перед цим ключем, починало обертатися, висікаючи іскри. Дуже рідко у колісцевих замках використовували кремінь. Через свою твердість він швидко псував коліщатко і сам механізм замка.

В Україні рушниці з колісцевими замками використовували рідко тому, що вони були досить дорогими і не кожний міг їх придбати. Навіть в Західній Європі звичайнісінька аркебуза з колісцевим замком, коштувала (в другій половині XVI ст.) 1500 франків, тоді як вартість аркебузи з ґнотовим замком складала лише 400 франків. Проте, поширеними рушниці з колісцевим замком були серед німецьких офіцерів найманого війська Жечипосполітої. Не виключено, що такі рушниці, в якості трофеїв могли уживати і запорожці (особливо старшина). Під час воєн з козаками поляки у XVII ст. часто використовували найманих ротмістрів з перелюдненої Німеччини.

В експозиції Музею історії зброї можна побачити кілька рушниць з колісцевими замками. Всі вони виготовлені в Німеччині, а точніше в "Священній Римській імперії німецької нації". Одна з них являє собою стандартний гладколюфний солдатський мушкет (калібр – 17 мм) періоду Тридцятилітньої війни (1618-1648). Саме такі мушкети (з довжиною люфи біля 114,5 см) були на озброєнні в солдат австрійського цісаря Фердінанда ІІ Габсбурга (1619-1637). Дві інші рушниці – мисливські. Вони мають характерні гранені нарізні люфи і типові для другої пол. XVII ст. складні приклади так званого німецького типу. До того ж вони прикрашені кісткою із мисливськими сюжетами. Одну з цих рушниць (з датою виготовлення на люфі – "1666"), правильніше було б назвати мисливським карабіном, оскільки загальна її довжина становить 68 см, а довжина люфи лише 42,5 см. Калібр її становить 13 мм. Доречі, в Німеччині, де не дивлячись на політичну роздробленість економіка розвивалась стабільно, колісцеві замки використовували навіть вже після поширення кремнево-батарейних замків у XVIII ст.

На протязі всього XVII ст. поруч із ґнотовими та колісцевими замками в Україні уживали і кремневі замки. Вони з'явилися в Європі у XVI ст. невдовзі після появи колісцевого замка. На відміну від колісцевих замків кремневі висікали іскри після одного міцного удару кременя по сталевому кресалу.

Це виявилося набагато простішим та дешевшим хоч менше надійнішим. Такий механізм винайшли майже одночасно у кількох європейських країнах. Доказом цьому стало поширення по усій Європі англо-голландських, шотландських, шведських, італійських (флорентійських), московських, іспано-мавританських кремневих замків. Серед козаків найбільш уживаними на початку XVII ст. були голландські кремневі замки. За словами київського зброезнавця В.Сидоренка замки аналогічного типу виготовляли і українські майстри. В голландських замках кресало було відділеним від кришки і для того, щоб зробити постріл, необхідно було відсунути кришку на затравочній полці та нахилити кресало рукою.

Однією з головних ознак голландських кремневих замків XVII ст. була наявність характерної кнопки на пороховій полці. Великий попит мали і рушниці з іспано-мавританськими кремневими замками. Такі замки були невід'ємним елементом ручної вогнепальної багатьох країн Сходу. Наприклад, на турецьких рушницях (тюфенках) іспано-мавританські кремневі замки орієнтального типу (морлаки) протрималися до середини XIX ст., доки їх не замінили капсульними замками. Іспано-мавританський кремневий замок (мікеле, мікелет) був створений у 1587 р. іспанським зброярем німецької національності – Маркартом. Він належав до відомої в Німеччині династії майстрів Маркхардтів з Аугсбурга. Замки Маркарта для свого часу являли собою революційну систему; у них кресало становило з кришкою полки одне ціле. Дехто з дослідників, наприклад В.Бехайм, вважають, що іспано-мавританський кремневий замок винайшли араби-маври.

З середини XVІІ ст. по всій Європі поширюється ручна вогнепальна зброя з кремнево-батарейними замками французького типу. В цих замках, як і в іспано-мавританських, кришка порохової полки і кресало були об'єднані в один вузол-батарею (звідси й назва замка). Крім того у французьких кремнево-батарейних замках шептало зміщувалось не горизонтально, а по вертикалі, що помітно полегшило спуск. Творцем кремнево-батарейного замка був у 1610-1615 рр. французький майстер Марен Лє Буржуа (Бурже). До кінця XVII ст. кремнево-батарейні замки французького типу виробляли майже в усіх європейських країнах. Частково це пояснювалося і політичним домінуванням Франції на межі XVII ст. – XVIII ст. В цей час у Польщі і Україні французькі кремнево-батарейні замки відчутно потіснили застарілі вже ґнотові і колісцеві замки.

В експозиції Музею історії зброї можна побачити дві російські "пищали винтовальные" XVII ст. з нарізними і граненими люфами. Довжина люфи і калібр однієї з них складають відповідно 75,7 см і 7 мм. Головною їхньою особливістю є кремнево-ударні замки, так званого "русского дела". По суті ці замки являються модернізованим варіантом англо-голландського кремневого замка. Росіяни ж додали до курка так званий "перстень" для більш зручного взведення курка і трохи подовжили куркові губки для стискання кременю.

Аналогічні рушниці часто знаходять на місці боїв козаків Б. Хмельницького із поляками.

Наприклад, такі російські кремневі рушниці були знайдені Свєшніковим на місці битви під Берестечком 1651 р.

В наслідок подальшого розвитку ринкових відносин, починаючи з XVII ст., відбуваються значні зміни у технічній базі війни; на озброєння європейських армій у зростаючій кількості почала поступати більш досконала вогнепальна зброя. У першій половині XVII ст. в армії шведського короля Густава II Адольфа (1611-1632) вперше з'явилися полегшені мушкети (вагою 5-6 кг), що дозволяло вести стрільбу без форкети, і паперові патрони, котрі значно спрощували процес заряджання. Раніше спорядження аркебузирів та мушкетерів складалося з порохівниці для затравочного пороху, порохівниці більшого розміру для зарядного пороху і 2-3 метрів запасного ґноту. Свинцеві кулі складалися в мішечок, але в цілях економії часу чотири кулі, як правило, тримались в роті. Деякий час заряд тримали також в спеціальних дерев'яних трубках (футлярах), що утворювали собою цілу перев'язь – бандельєру. Тепер же заряд з кулею розташовувалися в паперовій непромокаємій гільзі. Перед пострілом її нижній край надкушували, відсипали трохи пороху на полку, а те, що лишилося – в люфу, заганяючи туди пиж і кулю. Якщо ж рушниця була з прямими кьольнерівськими нарізами, чи з гвинтовими типу Коттера, то кулю, оскільки вона була трохи ширшою за люфу доводилося штовхати по нарізам шомполом, стукаючи по ньому дерев'яним молотком. Деякі рушниці були сконструйовані так; що боєзапаси розташовувались у них в середині прикладу. Так, в 1665 р. для царя Московії Олексія Михайловича (1645-1676) майстер-зброяр Каспар Кальтхоф розташував у рушничному прикладі дві труби: в верхній укладалось 15 куль, а в нижній – стільки ж готових порохових зарядів.

Усі ці нововведення частково переймались і запорожцями. Проте зберігання пороху в порохівницях у них було найпоширенішим явищем.

В експозиції Музею історії зброї можна побачити різноманітні порохівниці – натруски козацького часу. Серед них є рогові, кістяні, дерев'яні і навіть, шкіряна порохівниця. Причому порохівниці з рогу оленя (а в Музеї є і така) були поширеними серед українського козацтва вже у XVII ст.

В другій половині XVII ст. у Західній та Східній Європі поширюються гладколюфні рушниці з багнетом і дальністю стрільби до 400 кроків, котрі на початку XVIII ст. остаточно витіснили безштиковий мушкет з колісцевим запалом і піку. Такі рушниці з французьким батарейним замком і французькими же довгошийними прикладами в Росії та серед запорожців отримали назву "фузея" (з франц. "фузіль" – рушниця). Спочатку багнет на рушницях являв собою загострений стрижень – байонет ("багинет"), який вставлявся в дуло. На початку XVIII ст. його вдосконалили: багнет тепер примикав до люфи за допомоги трубки. Тепер рушниці використовували не лише для ведення вогню, але й для удару, в результаті чого піхотинець міг досягти у бою більших результатів, аніж раніше. Є звістки, що байонети наприкінці XVII ст. застосовували, навіть, запорозькі козаки.

Доречі, кілька байонетів з роговим і дерев'яним руків'ям можна побачити в Музеї історії зброї. Один з них – козацький – був знайдений на території сучасної Запорізької області. Крім того, тут представлені і європейські рушниці з французькими кремнево-батарейними замками. Одна з них має дамаську люфу, а інша – то російська рушниця першої половини XIX ст.

На її замковій дошці зберігся напис "ИЖЪ/1833". Проте майже такі самі рушниці без істотних відмінностей застосовувалися і в козацьку добу. Наприклад, в фондах Хортицького заповідника зберігається кілька кремневих гладколюфних рушниць першої пол.XVIII ст. Усі вони відносяться до подій російсько-турецької війни 1735-1739 рр. і виготовлені в Росії (в основному на Олонецькому і Тульському заводах). Імператор Петро І (1689-1725), ще 24 травня 1715 р. видав указ, яким жорстко регламентував основні характеристики піхотних і драгунських рушниць російського виробництва. Їхній калібр мав становити 19,8 мм, довжина люфи повинна була складати 1016 мм, а загальна довжина – 1422 мм. Ми вважаємо, що оскільки запорозькі козаки в часи війни 1735 – 1739 рр. у якості іррегулярних частин воювали на боці Росії, то могли уживати і такі рушниці. Можливо, в російсько-турецькій війні 1735-1739 рр. були використані і ручні мортирки (мортирцы) з кремнево-батарейним замком, що стріляли гранатами. Вони були позаштатною зброєю російської піхоти та кавалерії, і до кінця 30-х рр. XVIII ст. їх повністю передали у гарнізонні цейхгаузи. В Музеї історії зброї можна побачити ручну мортирку поч. XVIII ст.

Тривалий час козаки користувалися також карабінами (від арабського "караб" – зброя). Карабін – це коротка рушниця з колісцевим, або з англо-голландським, московським чи іспано-мавританським кремневими замками. Інколи козаки вживали і бандолети – різновид вогнепальної зброї з рушничним прикладом і люфою трохи довшою ніж у пістолета. На думку Сидоренка, зустрічалися на Січі і гвинтові рушниці-гульдинки.

Проте найпоширенішим видом ручної вогнепальної зброї на Запорожжі по праву вважаються східні рушниці. Вони потрапляли на Січ, переважно, у якості трофейної зброї. Особливо великим був їхній наплив після вдалої для козацтва Хотинської битви 1621 р. Тоді у запорожців можна було побачити турецькі, перські та індійські рушниці з гнотовими замками. Розрізняли їх в основному, за формою прикладу. Так, наприклад, турецькі і перські рушниці XVII ст. мали видовжений, вузький і гранений приклад. Тільки в перської рушниці він був трохи вужчим. Індійська рушниця XVII-XVIII ст. взагалі являла собою справжній витвір мистецтва. Вона була багато орнаментованою, приклад її мав видовжену шийку з розширенням на кінці, і був виготовлений у формі слонової ступні. Така індійська рушниця якраз і представлена в Музеї історії зброї. В XVIII ст. в запорожців з'являються балканські кремневі рушниці з прикладами Т-подібної форми і прикладами у вигляді риб'ячого хвоста. Щодо турецьких рушниць і карабінів, то до середини XVIII ст. форма їхнього прикладу лишалася такою ж як і в XVII ст. Єдине, що в них змінилося так це те, що ґнотовий замок на початку XVIII ст. майже повністю був витіснений іспано-мавританським кремневим замком орієнтального типу (морлаком), а сам п'ятигранний приклад був богатіше прикрашений рослинним орнаментом, став широким, дещо коротшим. Наприкінці XVIII ст. і на поч. XIX ст. у розвитку турецької вогнепальної зброї настали чергові зміни. На куркові турецьких рушниць поступово зникають характерні вуха для пальців, а приклади стають вузькими і видовженими, грані на них вже відсутні, а в розрізі форма прикладу овальна, або ж кругла. Запорозькі козаки довгоствольні турецькі рушниці часто називали "яничарками", мабуть тому, що ними були озброєні яничари. В українських джерелах термін "яничарка" вперше зафіксований під 1638 р. З тих же писемних джерел відомо, що "яничарки" виготовлялись як в самій (корінній) Туреччині, так і на окраїнах Османської імперії. Крім того, є дані про виробництво "яничарок" українськими майстрами с. Кубиче на Слобожанщині (1720-ті рр.). Однак ми думаємо, що "яничарки" там швидше за все просто монтувалися з привозних деталей турецьких рушниць. Доречі, турецькі рушниці XVIII ст., в середньому, мали довгий (87,5-107 см) восьмигранний ствол з нарізами та інкрустацією. Кріпився він до ложа за допомогою хвостового шурупа і кількох мідних чи срібних обоймиць. Ложе і приклад турецьких рушниць були, переважно, горіхові, інкрустовані кісткою. Калібр міг сягати до 16 мм.

Окремий вид ручної вогнепальної зброї козацького часу становлять собою пістолети. Ще в другій половині XV ст. невідомий майстер створив малу аркебузу з прикладом для однієї руки. Для того, щоб з такої зброї було зручніше цілитися він зігнув приклад у низ – на кшталт навершя пастушого посоху. Так, в 1460 р. з'явився ґнотовий прототип майбутніх пістолетів. Проте офіційною датою появи пістолетів прийнято вважати початок XVIст.

На думку більшості дослідників пістолет з'явився або в Німеччині біля 1517 р., або в Італії у 1521 р. В Польщі та в Україні пістолети стали відомими завдяки рейтарам, що являли собою підрозділи важкої кавалерії, і складалися, переважно, з німецьких найманців. Сама назва "пістолет" походить, імовірно, від назви італійського міста Пістойя, де жив вірогідний винахідник пістолетів – Камеліо (Камілл) Ветеллі (перша пол. XVIст). Правда, деякі зброєзнавці сумніваються в цьому і наводять інші варіанти походження назви пістолету, що зводяться до трьох основних:

– назва "пістолет" походить від іспанської золотої монети – пістоль;

– "пістолет" йде від італійського слова "пісталло" – голівка передньої луки сідла;

– назва пістолетів трансформувалася від чеського "пістала" чи "піштала" – пищалка, свиріль.

Як би там воно не було, твердо говорити можемо лиш про те, що пістолети з'являються на початку XVI ст. в Європі і були переважно, зброєю кавалерії. Одразу ж після своєї появи, вже у XVI ст., пістолети інколи використовувались, як знаряддя скоєння резонансних злочинів. Так, в 1563 р. у військовому таборі під Орлеаном пістолетним пострілом з-за кущів був смертельно поранений герцог Франсуа де Гіз.

Перші пістолети були ще ґнотовими, а з середини XVI ст. і до кінця XVII ст., переважно, з колісцевими замками. В таких зразках у шароподібній кінцівці руків'я зберігався піріт для перезарядження. Деякі дослідники вважали, що така кінцівка руків'я виконувала функції булави. Це не зовсім так, бо у більшості випадків шари були занадто легкими задля цього. Наряду з колісцевими пістолетами в Європі існували і кремневі пістолети з іспано-мавританськими, голландськими та ін. замками. Тільки-но з'явився кремнево– батарейний замок, він одразу ж витіснив усі інші. Окрім куль пістолети стріляли і чотирьохлопастними арбалетними стрілами – карро, або маленькими сталевими дротиками. Цікавим різновидом пістолетів є дробові тромбони, що поширилися протягом XVII– XVIII ст. Їхня люфа закінчувалася широким раструбом для створення ширшої зони ураження ворога. Тромбони дуже часто використовувалися середземноморськими та карібськими піратами, оскільки були зручними в ближньому абордажному бою. В Музеї історії зброї представлені і тромбон-пістолет з Туреччини (XVIII ст.), і тромбони-рушниці з Європи. На люфі англійського тромбону (калібру 55 мм) можна побачити навіть лондонські (?) пробні клейма. На межі XVIII – XIX ст. в Європі поширюються і спеціальні дуельні пістолети, терцеролі. Щодо запорожців, то їм імпонували більш за все трофейні турецькі і балканські пістолети з характерними іспано-мавританськими кремневими замками орієнтального типу. В середньому калібр таких пістолетів коливався від 14 до 20 мм.

В експозиції Музею історії зброї представлено кілька кремневих пістолетів кінця XVII-XVIII ст. Переважна їх більшість – то стандартні балканські пістолі (хоч недавно з'явився і іспанський пістолет з мікелетом). У трьох з них руків'я і частина ложа прикрашені срібними орнаментованими накладками (на двох пістолях до того ж є червоні корали). Замки на цих пістолях французькі кремнево-батарейні, характерні для XV ст. Проте найцікавішим є балканський пістоль із іспано-марвитанським кремневим замком орієнтального типу. Причому замок дещо різниться від класичних морлаків – спуск в нього гачкоподібний, а не кулькоподібний. До того ж сам пістоль майже повністю покритий латунною орнаментованою опліткою і має через це досить суттєву вагу. Козаки носили такі пістолети за поясом чи у шкіряних ольстрах, а кулі тримали у спеціальних ладівницях (лядунках), одна з яких представлена в експозиції Музею історії зброї.

Сьогодні, нажаль, більш глибоко дослідити особливості, котрі внесли, власне українські зброярі, дуже важко. Причин цьому кілька: це і скупі згадки писемних джерел, а також мала кількість ручної вогнепальної зброї, що зберігається в музеях України.

Ручна вогнепальна зброя – це невід'ємна і, на наш погляд, важлива складова матеріальної культури українського народу. Вона відбиває не лише науково-технічний рівень держави, але й є також цінним джерелом для вивчення історії та культури українців і запорозького козацтва зокрема.