Мисливський гумор

Фазан на новорічному столі

...Телефонний дзвінок розбудив мене о пів на четверту, та чесно кажучи, я вже не спав: я майже ніколи не сплю, коли їду з кимсь на полювання. Обов’язково з кимсь, бо автомобіля не маю, а ходити з рушницею навколо міста по дачах — ніякого задоволення: ще добре, як побачиш заячий слід (дрібниця, але приємно), а то й взагалі нічого не побачиш. скоро й полювати не буде де: більшість полів взято в оренду, а хіба то полювання, коли тобі вказують, що можна, а чого не можна. Тому моїй радості і водночас хвилюванню не було меж, коли зателефонував Борис.

— Так, я практично готовий, заїжджай, — бадьоро відповів знайомому.

Зібравшись, не кваплячись випив велику чашку кави і викурив три сигарети, перевірив рюкзак — ніби все на місці. Вийшов на ганок і зразу почув, як загальмувала біля хвіртки машина. Сумнівів не було: Борис, як і обіцяв, приїхав через десять хвилин. Закриваю хвіртку; під ногами від маленького морозцю рипить сніг; небо засіяне зірками; в блідому сяйві місяця видніється траса, по якій ми попрямуємо за кілька хвилин.

…Ми їхали в Кіровоградську область постріляти фазанів. У Бориса є знайомий єгер, котрий, за його словами, добре знає свою справу. Я не помітив, як заснув у машині. Коли прокинувся, уже розвиднилось. Новенька "десятка" плавно рухалась по асфальтованій дорозі; за вікнами автомобіля змінювалися краєвиди; було приємно просто сидіти, слухати музику, курити і мріяти про фазанів, яких ніколи не бачив.

Борис поглянув на годинник і весело сказав: "За десять хвилин будемо".

Заграла знайома мелодія Борисового мобільного: "Під’їжджаємо, — промовив Борис. — Петрович, єгер, хвилюється, чи ми приїхали. Ось побачиш: він незвичайний єгер".

…Машину залишили у дворі Петровича; городом по межі вийшли в поле. Пройшовши з кілометр, побачили яр, порослий травою, в якому і мали бути фазани. Спанієль Граф біг попереду нас майже не зупиняючись. Ми пройшли вже кілометрів з три, а собака жодного разу не вказав на присутність дичини. Борис підійшов до мене, моргнув, показавши на рюкзак. Я все зрозумів. Борис махнув рукою Петровичу, а я вже готував "поляну". На скатертині з’явилася пляшка горілки, консервовані білі гриби побачивши які, Петрович облизався, шматочки фаршированої щуки. Випивши дві чарки, Петрович став веселішим; розповів нам кілька "правдивих" мисливських історій і запропонував підводитися.

Ми повернули, як не дивно, назад і, пройшовши метрів триста, взяли ліворуч. Граф враз прийняв стойку. Я не встиг зняти рушницю, як праворуч вистрілив Борис. Красеня півня він зняв майже на зльоті. Потім вони стріляли з Петровичем, ніби в тирі вправні стрільці по тарілках. Я теж вистрілив два рази, але промазав. Петрович взяв чотирьох, Борис — п’ять, а я добив-таки свого підранка і радості моїй не було меж.

…По дорозі додому Борис, посміхнувшись, спитав і відповів одночасно:

— Ну як тобі Петрович? Добре знає свою справу: доки не вип’є дві чарки, нікому не покаже гарне місце.

…Ті три чарки, що я випив за день давно вивітрились; Борис "підкинув" мені двох фазанів, тому до додому напередодні Нового року я повертався з трофеями та ще й якими — три фазани.

…Вже три роки я підробляю в Києві Дідом Морозом. За три дні — дві мої учительські зарплати. Але той Новий рік був особливим. Фірма, від якої я працював, дала мобільний телефон з безлімітним рахунком, таксі. Мої останні два замовлення були під ранок. Перше — десь на Лівобережній: я пробув там хвилин п’ять, бо боявся налякати дитину, якій виповнилося півроку.

На останнє замовлення о четвертій годині ранку я їхав з дівчиною менеджером, яка, за її словами, хотіла перевірити мою роботу. Насправді, мені здалось, їй не хотілося в новорічну ніч сидіти в офісі. Сівши в таксі, вона попросила мій безлімітний і довго розмовляла зі своїм хлопцем, а потім, дивлячись у вікно "Опеля", розказувала мені, який "салют" скільки коштує.

…Ми приїхали, здається, в район Хрещатика. На другому поверсі мене зустрів господар і дав два пакунки: подарунки дружині і доньці. Я був вкрай здивований, коли побачив, що переді мною не дівчинка-школярка, яка мені під ялинкою розповість віршик, а мабуть, студентка. Господар, посміхнувшись, весело мовив:

— Дідусю, облишмо формальності: знімай шубу і прошу до столу.

Я хотів відмовитись, але коли господар відкрив двері до зали, моєму здивуванню не було меж. На килимах — оленячі роги, ножі, мисливські рушниці, а посередині столу поруч з різними чудернацькими пляшками запечений у фользі фазан.

— Куди їздили на фазана? — спитав у господаря

— В Кіровоградську область?

— З єгером?

— А чи не Петрович був єгер?

— А ви звідки знаєте?

— Дід Мороз має знати все, навіть те, що Петрович незвичайний єгер.

…Тим часом з таксі зателефонував менеджер. Господар запросив і її до столу. Дівчина не відмовилась — іншого разу фазана на столі вже не буде. До 16.00 більше замовлень не було…

Помста

Вчора сусід Степан розповів Борису, що над Ракитним бачив гусей, які ввечері, повернувшись з поля, сіли на тихе плесо ставка.

Дружина з донькою весь час дорікають Борису, що той ніколи не візьме їх на полювання. Цього разу не відмовив. У дружини є посвідчення водія, тому хай сідає за кермо, а сам, дозволивши собі розслабитися, хильнув чарку і, поклавши рушницю на заднє сидіння, сів на переднє біля дружини.

"Жигулі" плавно рушили з місця, і за п’ять хвилин машина виїхала з міста. На задньому сидінні, позіхаючи, сиділа донька і ніжно гладила рушницю. Ось врешті і Ракитне. Вечоріло, але надворі того вересневого вечора було тихо і тепло. Борис наказав поставити машину під вербою і всім сховатися. Чекаючи, нервував, викурив кілька сигарет, доки побачив на обрії ледь помітні цяточки. Наближаючись, вони збільшувалися, і тепер Борис .уже чітко розрізняв гусиний ключ, що повертався з поля. Та раптом, нічого не сказавши, дружина вийшла зі схованки і помахала гусям хусткою. Теж саме зробила і донька. Гуси, побачивши людей, розвернулись і, змінивши напрям, полетіли в поле. Борис спересердя вилаявся і грізно крикнув дружині: "Такого, вибач, я тобі не прощу!" Він підійшов до машини, вийняв посвідчення водія на ім’я дружини і, розірвавши його на дрібні шматочки, сказав перед цим: "Ти бачиш своє посвідчення останній раз, як тільки-но я востаннє побачив цих гусей".

За обрієм сідало сонце. Борис дістав з під сидіння пляшку, налив чарку і випив не закусивши. Дружині і донці наказав сісти на заднє сиОстдіння. Машина різко рвонула з місця.

Додому Борис повернувся, коли зовсім стемніло.

Останнiй шанс

Минув тиждень, як перший сніг щедро вкрив вулиці. Трохи більше його в полі, і цей перший сніг — неабияка радість для мисливців: на ньому можна чітко побачити заячий слід або слід хитрої лисиці; бродити по полю і, якщо поталанить, прийти додому з трофеєм. Це — кому як поталанить, а Борисові таланить завжди, навіть коли, здавалось, ніякої події на успіх уже немає, — він не впустить свій шанс.

Того недільного вечора він з кумом повертався додому ні з чим: стріляли разів по десять, але пополохані пострілами зайці того дня не підпускали їх ближче, ніж на постріл.

Сонце почало ховатися, з заходу дмухнув свіжий вітерець, і в небі закружляли сніжинки. Легкі, пухнасті, вони вкривали одяг мисливців, замітали сліди, і незабаром повітря поповнилося ними так, що попереду важко було щось вгледіти. Настрій було зіпсовано: це був рідкий випадок, коли Борис нічого не підстрелив.

Та заметіль вщухла раптово, як і почалася. Зупинились, закурили останні сигарети і стомленою ходою попрямували до міста. За якихось півгодини стемніє. Йшли мовчки на віддалі метрів п’ятдесят один від одного, коли Борис розгледів у снігу кругленький отвір. Тихо, оскільки це було можливо, підійшов і зазирнув: з-під снігу ледь виглядали краєчки заячих вух та вуса. Стомлений заєць, мабуть, спав. Просто так стріляти — Борису було ну зовсім нецікаво, і він помахами рук покликав кума і попросив крикнути. Заєць з переляку підстрибнув вверх метрів на півтора. Борис плавно потиснув на курок, але постріл не пролунав: не зняв з запобіжника. Виручив кум: заєць встиг стрибнути метрів за двадцять. Але не сховався у вечірніх сутінках-його наздогнав влучний постріл кума.

…Наступного дня два куми, перехиливши чарку-другу, довго сміялися, згадуючи цей химерний випадок, коли дали зайцеві шанс залишитися живим.

Бувальщина

Миколі ніколи не таланило на полюванні, тому сусід, теж мисливець, завжди єхидно посміхався, дивлячись, як Микола від надмірної дози випитої в полі горілки, хитаючись, ніс по вулиці за плечима рушницю. Вдома після такого полювання дружина голову гризе: у худоби не вичищено, а він взуття стоптує по полю.

Того суботнього грудневого вечора Микола, як завжди, повертався з полювання злий, п’яний, голодний і стомлений, чекаючи на докори дружини, і коли, відімкнувши хатні двері, зрозумів, що дружини немає вдома, зрадів.

Скинувши у веранді мокрі брудні чоботи, заніс у хату рушницю, поклав під стіл. Хоч добре, що чистити не треба: сьогодні не стріляв доки прикурював сигарету, заєць пробіг метрів в за двадцять від нього і, вгледівши Миколу, дременув у напрямку лісу. Миколі залишалося тільки вилаятись, виплюнувши з розпачу тільки-но прикурену сигарету. Роздягатися Миколі не хотілося — ліг на канапу та заснув.

Наталка, дружина Миколи, не дочекавшись чоловіка, пішла за городи насмикати в колгоспній скирті соломи для худоби, в думках лаючи свого волоцюгу-мисливця.

Жадібне зимове сонце ще не сховалося за лісом; з півдня дмухнув легенький вітерець — завтра, можливо, потеплішає.

Наталка швидко йшла по ріллі, і коли вже підійшла до скирти, побачила, що в соломі щось ворушилося — сіре і трохи більше за собаку.

Наталка злякалась: думала, скажена лисиця — в сусідньому селі покусала двох дітей, — але переляк змінився в цікавість, коли тварина підняла голову. Це було лосеня. Наталка зраділа: принесе додому, вигодують зі своїм мисливцем-п’яницею і буде м’ясо більше ніж з корови, вистачить і їм, і дочці.

Наталка похапцем взяла лосеня, воно не пручалось, а лише цікавим водночас сумним поглядом дивилося на Наталку і в тому погляді було щось дитяче, наївне.

Принісши лосеня додому, Наталка зайшла в хату, розбудила Миколу, щоб той мерщій перегородив повітку.

Час летів непомітно. З харчами проблем не було: лось їв усе, що їсть корова. Це вже було не дитинча з наївним дитячим поглядом, а красень-лось. Ніхто на вулиці про це не знав: Наталка боялася, що приїде міліція і забере "худобу".

Наступної суботи вирішили зарізати лося: якраз у дочки сесія, і Наталка вже подумала, що було б не погано пригостити лосятиною доччиних доцентів, тоді точно буде стипендія.

В суботу, коли Микола був на полюванні, Наталка пішла в магазин. Цього разу вона двері в хліві не зачинила і лося залишила неприв’язаним.

Повертаючись з магазину, вона ще здалека побачила лося на вулиці — той мирно шукав траву біля хвіртки. Наталка з хвилюванням промовила: "Ой, це ж мій лось, побачать люди і скажуть міліції.

Жінка наблизилася до лося. Тварина низько опустила голову; копити задніх ніг по черзі ковиряли землю. Та враз лось підвів голову і глянув на Наталку. Це вже був не той безневинний дитячий погляд, який Наталка бачила два роки тому біля скирти — на Наталку дивилися очі звіра, від якого добра не чекай. Жінка з переляку ледь встигла забігти у хвіртку.

Лось, попасшись на вулиці, зайшов на город до голови сільради і став копитами топтати озимину. Сусід, взявши вила, хотів прогнати непроханого гостя, та вкрай переляканий ледь сховався, коли той грізно пішов йому назустріч.

Потоптавши чужі городи, лось повільно, не поспішаючи пішов в напрямку лісу. Він .жодного разу не обернувся в бік села.

Того вечора Микола, як завжди, повертався з полювання знову ні з чим — п’яний, злий і голодний.

За лісом ховалося сонце. Воно ховало лося від злих намірів людини…

Ворони

…Приємний запах смаженини поповнював кухню. Посеред столу на великій тарілці — зайчатина. Жарити рибу, гриби і смажити дичину Микола любить сам — не довіряє цю справу нікому і робить її з любов’ю і ніжністю, тому, як приготує, — пальчики оближеш.

Поруч з зайчатиною — тушкована з рижиками картопля. Мариновані білі грибочки і юшка з йоржем і сушеними білими грибами. Коли просто юшка з риби, то це, на думку Миколи, рибний суп, а ось коли ще й сушені гриби і юшка відстояна, — то це їжа богів. Щодо риби в юшці — то лише йоржі: саме від навару йоржа утворюються невеличкі жовті кружальця — ніби в супі з куркою, а пахне — тільки понюхаєш — і той запах запам’ятається на все життя. Та Микола знав: прийде кум — їстиме лише зайчатину. Він любить одне м’ясо: так любить, що їсть його без хліба; зробить ковток домашнього вина і заїдає м’ясом. Не дурний: Микола, так йому щоб горілка під грибочки, куму — подавай м’ясо. Хильне, буває, Микола дві-три чарки — і розвезе Миколу. Тоді кум жартує: каже, гарна горілка, тільки впливає на зір: вип’єш пляшку — і п’ятнадцять гривень не бачиш. Та нічого: що не кажи, а приємно — на столі все є. Випив — закусив, випив — знову закусив (це Микола, а кум з’їсть і зап’є винцем — хто що любить) — головне, що підстрелив зайця вчора.

…Довго блукав полем і нічого так і не побачив. Небо вкрили сірі хмари, пішов холодний осінній дощ. Дощ, а не сніжок, на якому видно заячі сліди — і настрій, хоч це й відкриття, був зіпсований. Микола дістав з кишені майже пусту чвертку, допив, закурив "Приму" і пішов попід яром. Довго йшов — нічого; уже й сигарети скоро закінчаться, а без сигарет то вже не полювання — хоч вовком вий тоді.

…Кілька разів, каркаючи, над головою Миколи пролетіли ворони, і він не витримав, не цілячись вистрілив, ворона впала майже біля ніг. Що було потім — Микола не забуде ніколи: сотні дві ворон, лементуючи у нього над головою, почали… справляти нужду. За кілька хвилин одяг Миколи був білим. Зробивши свою справу, ворони полетіли, а Микола, добре вилаявшись, закурив останню сигарету і пішов у напрямку міста.

…Заєць сидів під кущем метрів за п’ятдесят спиною до Миколи, і в нього була чудова можливість прицілитись і вистрілити без промаху.

…Микола наливає собі третю чарку, ловить у тарілці видсикою грибочок і … прокидається від дзвінка: ледь не проспав полювання

Дружина відкрила кумові

— Ти ще спиш? Поїхали, — кум трохи нервував

— Їдьте вже, — з докором мовила дружина Миколи

— Беріть свою пляшку та їдьте, тільки хай не стріляє більше ворон, бо пральним порошком не відпереш — пратиме в бензині.

…Микола з кумом вийшли на вулицю. З неба легенько падали перші сніжинки, на сході із-за вершків чорного лісу сходило сонце, і від того настрій був піднесеним: вони замріяли, що вполюють зайця і гарно посидять. Юшка вже відстоюється…